Нд. вер. 19

Приймак Йосип Дмитрович

Автор Юрій Порох
Опубліковано в ІМЕНА
Прочитано 385 разів
розмір шрифту зменшити розмір шрифту збільшити розмір шрифту
Друк
Email

ПРИЙМАК

Йосип Дмитрович

безкомпромісний борець за збереження традиційних гуцульських народних ремесел.

Багато років говорить про це у приватних розмовах, під час міжнародних пленерів, з трибун науково-дослідних конференцій; пише на цю тему аргументовані народознавчі та мистецтвознавчі статті. А головне – підтверджує безкомпромісність на ділі. Щоб зберегти бондарство на Косівщині, навчився виготовляти (і виготовляє!) ужиткові вироби у цій техніці.

Хоча міг би приділити дорогоцінний час іншим справам. Він – багатолітній викладач фахових дисциплін Косівського інституту, автор навчальних посібників, талановитий майстер художньої обробки дерева – різьбяр, творець оригінальних скульптур і малих архітектурних форм.

Зібрані Йосипом Дмитровичем старі і виготовлені вже ним самим бондарські вироби стали родзинкою музею Приймаків, який талановита родина створила у старій хаті на власному подвір’ї. Основа експозиції – художнє дереворізьблення і бондарство народних майстрів Косівського та Верховинського районів.

Зізнаюся: донедавна бондарство у мене асоціювалося тільки з діжками.

«Це неправильно, – пояснив Йосип Дмитрович, – бо до нього відносяться дійниці, бербениці, пасківники, маслобійки, коновки, сільнички, ложки і багато іншого».

За цією технологією (з колених дощечок) виготовляють навіть ємності для різних побутових потреб у вигляді близнюків, які ми звикли бачити у гончарстві. «Кожен бондар старався показати вищий пілотаж: виготовляли двійнята, чотирнята, навіть робили шістнадцять кружечок на однім стояку», – розповідає Йосип Дмитрович.

А загалом – музей різноплановий. Тут експонуються якщо не всі, то багато видів народного мистецтва, традиційного для Гуцульщини.

У чепурній заскленій шафці зберігаються найцінніші експонати колекції – вироби відомих майстрів. Питаю Йосипа Дмитровича, який з них йому самому подобається найбільше?

Показує мені річ не з шафки, а зі стелажа. Це пасківник, виготовлений 1924 року. «Майстер Никола Максим’юк з Головів не мав ніякої освіти, – розповідає господар музею. – Коли я почав розглядати його роботу, був вражений, бо побачив на ній… річний календар. Ободок непомітно для ока поділений на частини, кожна з яких відрізняється від іншої і відповідає певній порі року. Я от думаю: навіщо він це робив, навіщо шукав для себе зайвий клопіт? Адже йому легше було зробити однаковий ободок. Це виріб простого майстра, а скільки в ньому закодовано життєвої мудрості та любові до краси. Не перестаю цьому дивуватися».

У музеї експонуються також чудові різьблені роботи Йосипа Дмитровича та його талановитого сина Дмитра. Імена цих майстрів добре знають і поважають знавці та любителі художнього дереворізьблення Гуцульщини.

Є тут і кімната кераміки, де зберігаються роботи знаменитих косівських митців. Прізвища Цвілик, Вербівська, Козак, Заячук і Волощук – вже стали брендами Косівщини. Більшу частину виробів цих самобутніх керамістів Приймаки купили за власні кошти.

Відвідувачі побачать у музеї стелажі з писанками. Вони «насіялися» самі – залишилися після Великодніх свят. В експозиції знайшлося місце і для предметів народного одягу, наприклад, брилів.

Зберігаються у музеї і різні інструменти, зокрема долота.

Йосип Дмитрович розповідає про експонати і дуже швидко з цікавого екскурсовода перетворюється на емоційного захисника та ефективного промоутера бондарства та всіх гуцульських ремесел. Видно, що ця тема його хвилює, болить.

– Я багато років працюю у Косівському інституті, 15 років був завідувачем відділу художньої обробки дерева, – каже Йосип Приймак. – Добре знаю, що Гуцульщина завжди мала свою родзинку – народне мистецтво. І скажу вам, що з кожним роком відбувається непомітний для більшості наших краян занепад в усіх сферах, особливо в художній обробці дерева. Наприклад, у Яворові – колисці гуцульської різьби, де був прославлений Шкрібляківський період, зараз різьблять один, може, два майстри.

Чому я взявся за бондарство? Бо воно занепадає. Бо треба, аби це жило – і різьба, і бондарство, і ткацтво.

Коли у 80-х роках минулого століття низькопробний ширвжиток та сувеніри витіснили традиційні народні вироби, я їздив зі своїми студентами у гори, до нині покійного Івана Грималюка. Я не закликав усіх стати бондарями, але хотів, щоб вони зрозуміли, що це є наше, і воно потрібне.

Можливо, колись настане час або виникне необхідність, що кожен захоче напитися води з дерев’яного кухля. Бо це екологічно чистий матеріал. Він не шкодить людині та природі. Зроблені за народною технологією бондарські вироби не гниють, служать до ста років.

– Йосипе Дмитровичу, дивно чути про занепад, якщо на Косівщині і зараз є чимало талановитих і відомих у мистецьких колах майстрів.

– Це правда. Декого з них ледь не Ван Гогами називають. Не можна так жартувати з народним мистецтвом. Зараз надзвичайно великий потік інформації, вплив світової культури, напирають інші матеріали, технології. Гуцульське помаленьку розчиняється. Для Косівщини це не є добре, бо наш край без народного мистецтва немислимий. Гори – це прекрасно. Але той, хто сюди приїжджає, хоче не лише подихати свіжим повітрям, а й побачити рукотворну красу.

Якщо майстер експериментує, фантазує, вигадує щось своє – це добре, це унікальна авторська робота. Але не треба це трактувати як гуцульське народне мистецтво, бо це неправда. Це стирає важливу межу. Як тоді зрозуміти, що таке народне мистецтво? Де воно?

Вироби гуцульських народних майстрів ніколи не були просто сувенірами чи художніми творами. Це завжди речі корисні, ужиткові.

Авторські речі – це файно, ми можемо вигадувати до безкінечності. Коли ж мова йде про традиції, мусять бути червоні лінії, за які не бажано заходити.

– Але все змінюється. Ми колись дерев’яними ложками їли, а тепер – металевими.

– Зараз такий екологічно складний час, що вернемося і до дерев’яної ложки та дерев’яного кухля, бо захочемо жити. Бо найближчі до людини природні матеріали – дерево і глина. Тому мені дуже важливо, щоб ми зберігали місцеві народні ремесла і звертали увагу на їхню користь у повсякденному житті. Наприклад, перевага бондарства над іншими ремеслами в тому, що 99 відсотків бондарських виробів – ужиткові.

Вписати оптом народне мистецтво в сучасне життя дуже важко, але треба пам’ятати, що це – основа нашої культури, те, по чому впізнають народ. Я поставив перед собою мету – зберегти чисте народне мистецтво в будь-якому його виді.

– Чи потрібна для цього підтримка держави?

– Колись у нас гостював доктор Пітер зі США. Він порівняв гуцулів з індіанцями-аборигенами. Розповідав про те, що американський уряд створює для них резервації, щоб ці люди відновили свій побут. Я тоді сприйняв таке порівняння з образою. А тепер бачу, що і в нас до цього йде.

Передусім треба зберегти народного майстра. Він народжується у стружці, біля верстата. Хай він робить примітивно, але той примітив передає душу простої людини, її бачення світу. У нас ще зберігся дух майстрів дійсно з народу. Є їхні внуки, правнуки. Вони готові продовжити родинну справу, але з цього ремесла сьогодні вижити неможливо. Тому в збереженні традицій народного декоративно-прикладного мистецтва має бути зацікавлена держава, – наголошує Йосип Приймак.

Багато років тому я назвала одного відомого різьбяра майстром. Мій колега тоді жорстко мене поправив: «Майстри торгують на базарі. А NN – митець».

На відміну від мого колеги, Йосип Приймак ставиться до майстрів з таким же пієтетом, як і до митців. Бо якщо митці – еліта нації, то майстри – один з її наріжних каменів. Люди з кмітливим розумом, вмілими та працьовитими руками – золотий фонд кожної держави. Вони створюють матеріальні блага, забезпечують себе і свої сім’ї.

Йосип Дмитрович постійно на цьому наголошує, коли агітує молодь вступати на навчання у Косівський фаховий коледж або інститут прикладного та декоративного мистецтва.

«Колись наш навчальний заклад місцеві називали «промислівкою», – каже Йосип Приймак. – У декого і досі залишилося таке несерйозне і скептичне ставлення. Кажуть: навіщо кілька років учитися? Посидиш трохи біля майстра – сам навчишся. Але це не так. Я два десятки разів їздив зі своїми студентами за кордон на різні пленери. Ці поїздки мене переконали: якщо людина добре обізнана в якійсь галузі, вона її застосує всюди: і в мистецтві, і в ремеслі, і в повсякденному житті.

Багато молодих хочуть швидкого результату. Сидять студенти на парах в інституті, а їхні друзі вже на мерседесах їздять – заробили за кордоном. Тому вища освіта трошки знецінюється. Але насправді Косівська мистецька школа – безцінна. Я хочу вам сказати, що її престиж обов’язково повернеться. Бо ми даємо своїм студентам універсальну спеціальність, загальну та мистецьку освіту. Кадровий потенціал інституту з кожним роком посилюється. До нас приходять грамотні педагоги та спеціалісти.

Наші випускники знайдуть себе скрізь. Якщо людей інших професій звільняють, вони впадають у відчай, бо більше нічого не вміють робити. А наші випускники дадуть собі раду в будь-яких життєвих ситуаціях, у періоди фінансових, політичних, воєнних та інших катаклізмів», – переконаний Йосип Дмитрович.

В умовах нинішньої кровопролитної війни ці слова звучать дуже актуально.

У родинному музеї Приймаків гості бувають рідко. В основному це студенти Косівського мистецького закладу. В одній кімнаті бачу диван і крісло. Питаю Йосипа Дмитровича, як часто він у них відпочиває. Каже, що більшу частину свого загалом куцого вільного часу проводить саме у музеї – тут добре думається.

Автор допису – Аліса МУДРИЦЬКА.

Фото автора.

Газета «Гуцульський край» №25 від 24 червня 2022 року.